Написати основні ТЕЗИ тексту.

Чиї ж ми діти?

Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.

Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».

Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції… А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?

1. Найглибше в оповіданні «Федько-халамидник» розкрито характер другорядного героя (Б) Толі.

2. Федько за вдачею протиставляється (Г) Толі.

3. Словами ...він раптом повертається й віддає змія. Навіть принесе ще своїх ниток і дасть... охарактеризовано (А) Федька.

4. Головний герой — особа, яка перебуває в центрі уваги письменника, навколо нього розгортається сюжет, він найбільше охаракте­ризований. Головного героя літературного твору описують досить детально, автор приділяє йому найбільше уваги, він , як правило, з'являється на початку твору й діє аж до самого кінця, його вчинки виписані ретельно, ім'ям головного героя часто називають художній твір. У оповіданнях переважно є один головний герой, рідше два. У оповіданні «Федько-халамидник» головний герой Федько, його ім’ям названий твір.

5. Другорядні герої відрізняються від головних, бо вони діють поряд із головним, до­повнюють своїми діями розвиток сюжету, відіграють важ­ливу роль у глибшому розкритті характеру головного героя. Вони також можуть мати яскраві характери, проте вони поступаються своєю зна­чущістю перед головною дійовою особою. Такими героями в оповіданні «Федько-халамидник»  виступають Толя, Спірка, Стьопка, Васька, Грицик, батьки Федька й Толі.

6. Знайдіть і прочитайте портретні характеристики Толі, Федька та його тата.

Федько. «Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають».

Толя. «Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й со­ромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив до­дому задрипаний, подраний, з розбитим носом… Толя — чистенький, ніжний, з щічками, як проскура».

Батько Федька. «Стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оловом налиті, худі-худі, борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло».

7. Толя так і не зробив висновків із трагічної ситуації. Це видно із такого вчинку: «Коли Федькова труна сховалася за рогом вулиці й не було вже ні­кого видно. Толя відійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й по­біг гратися з чижиком. Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він йо­го виграв у Федька».

8. Можливо, Федьку, знаючи слабкість Толі, не треба було ставати учасником спору. Та вся відповідальність за події на річці лягає на Толю.

9. Якими рисами своєї вдачі ви схожі на Толю, а якими — на Федька? З якими вадами свого характеру вам треба боротися?

Зараз школу можна назвати моєю другою домівкою. Вона займає значне місце у моєму житті. Саме школа здебільшого визначає мій розклад дня, те, чим я займаюся. Саме у школі я зустрічаю друзів-однокласників, зі шкільних уроків взнаю багато нового та цікавого.

До головного входу веде парадний ґанок з багатьма сходинками. З цього ґанку кожного року восени та навесні нас вітають з Першим та Останнім дзвоником директор, завучі, вчителі та різні гості. З такої нагоди  ґанок прикрашають квітами та повітряними кульками.