- Вибачте, можете передати за проїзд. - Попросив пасажир у автобусі.
- Звісно, - Сумно відповідає чоловік.
- У вас щось траплося?
- Зараз в цій країні завжди щось трапляється, то вб'ють когось, то без даху залишать. - Відповів чоловік.
- Це ви про що? - спитала інша жінка.
- Я про події на сході України, як можна про це не знати. Стільки людей там помирає, стають інвалідами. Стільки людей залишилися без рідних, тому що вони пішли на цю війну.
- А так що саме з вами трапилося? - спитав майже не весь автобус.
- А я втратм все. У мене колись був й будинок, й родина, й машина, але будинок весь обстріляли, мого батька й двох братів вбили, й сина вбили, а машину підірвали. - Сказав чоловік й з його ока побігла сльозинка. - Мені пора вже моя зупинка. - Сумно промовив чоловік й пішов до вихода.
Колись люди, які жили на Донбасі були звичайними українцями, які жили мирно й спокійно. А зараз ці люди або помирають на війні, або стають бездомними.
Родина – це святе, це твоя сила, це твій захист та надії, це твоя віра й прагнення, це твоя фортеця. Це ті люди, що будуть з тобою впродовж твого життя, йтимуть поряд, триматимуть за руку, підставлятимуть плече.
Моя родина невелика, але міцна та дружня. Ми звикли підтримувати один одного: коли знаходимося на відстані, обов’язково телефонувати, коли хтось хворіє, то майже цілодобово чергувати біля ліжка, коли комусь потрібна підтримка, то приходити на поміч незважаючи на відстань.
На свята ми завжди збираємося разом, до нас приїжджають родичі:
