На життєвому шляху людини є злети і падіння і найбажаніші мрії завжди потребують клопіткої праці і зусиль для досягнення. Тому, на мою думку, не розумно впадати у відчай при кожному падінні. Кожен фініш - це по суті старт й існує навіть молодіжний вислів - "Іноді чорна смуга стає злітною", з яким я цілком погоджуюсь.
Відомий твір Михайла Коцюбинського " Intermezzo" є яскравим прикладом духовного відродження людини після падіння. Падіння у цьому сенсі має глибокий зміст морального занепаду душі героя під впливом міського життя. Ліричного героя охоплює втома і він не може знайти вихід із цього становища. Але на до приходить природа. Вона дає нові сили герою і він вже бадьоро починає наступний свій старт.
Багато прикладів ми також можемо знайти в історії нашого народу. Ви тільки подумайте скільки разів ми стояли на краю прірви! У нас були війни і повстання, жорстокі диктатори і голодомори. Але ми ж не здалися! Кожне випробування робило народ сильнішим і загартованішим, кожна невдача давала нові сили для продовження шляху... І ось результат: наше велика і квітуча держава, з стабільною економікою і розвинутою політикою.
Отже, кожне падіння - це новий крок, або іншими словами старт, до здійснення мрії. І я вважаю, що улюбленцем долі щастить бути не кожному і невдача загартовує людину на багато більше ніж успіх. І саме головне: вона вчить нас не допускати таких самих помилок у майбутньому.
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
