ответ:
кажуть, народ є живим, допоки живе його мова. "мова — це кров, що оббігає тіло нації. виточи кров — умре нація" (ю. дзерович). тож від нас, нинішнього покоління молодих, залежить, чи не перерветься та золота нитка, що пов'язує покоління з поколінням. саме від нас залежить, чи не будуть замулюватися криниці рідної мови. хай біля наших криниць звучить інше слово — ми раді гостям, ми втамуємо їхню спрагу, адже українці — народ гостинний.
та дбаймо про рідні криниці! надзвичайна наша мова є таємницею. у ній усі тони й відтінки, усі переходи звуків від твердих до найніжніших, вони мелодійні, вишукані. тому про чистоту їх треба дбати постійно.
здавна відомо, що рідне слово, виплекане народом і родом, має таємничу здатність тримати людину в повноті її історичного й духовного буття. "мова — душа кожної національності, її святощі, її національний скарб" (іван огієнко). від батьківського порогу рідної мови можна виходити на широкі магістралі світу. слід шанувати в собі рідне, споконвічне, поважаючи всі інші мови, які дозволяють нам бути неупередженими й успішними. бо ще вольтер сказав: "знати багато мов — значить мати багато ключів до одного замка".
але безмір світовий і космічний не дасться в руки безбатченкам. тож перше слово, звернене до мами, хай стане оберегом у пам'яті, щоб нести його в собі як маленьку сполохану пташку, а коли стане тяжко — лиш відчути цю полохливу ніжність, і тоді всі труднощі стануть незначними. воістину правдиві слова: "рідна мова дається народові богом, чужа — людьми, її приносять на вістрі ворожих списів" (в. захарченко).
З давніх часів і у всіх народів найбільшою святістю був хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і, навпаки, коли він зникав, приходило лихо.
І чи не в найголовнішому слові нашої мови «життя» предки не лише воздали заслужену хвалу житу-годувальнику, а й визнали його правічні заслуги в долі людства. В зернину, в цей маленький тугий злиточок матерії стільки вкладено життєвої мудрості, добра і віри в безсмертя, що його тайна і досі здається нам магічною. Все у нас від нього, від хліба. А в тім, і ми самі, кожен з нас — дитина своїх батьків, свого народу й хліба.
З давніх часів батьки привчали дітей своїх берегти хліб. Ще з молоком матері засвоювались правила бережливого ставлення до святая святих. Хліб був мірилом життя, визначальником людських статків, повсякденної культури.
Людей, які прийшли з чистим серцем, доброю місією чи хорошою новиною, на нашій землі завжди зустрічали хлібом сіллю. Короваєм благословляли молодят, без хлібини не можна було зайти в новий дім, народжувалася дитина — теж ішли з хлібом…
Віддаймо ж пошану тим, хто зростив його, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце, паляниці. Знімімо перед ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому столі, щоб не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб — черствіють душі.
«Хліб наш насущний»
Хліб за всіх часів і в усіх народів вважався найбільшою святістю. Про нього писали поети і мислителі, він прославлявся в піснях і думах. Коли його не ставало, приходило лихо. Недаремно людина, творячи щоденну молитву, просить Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».
Ота святість, пошана до хліба передавалася з покоління в покоління дітям, внукам.
Не кидайсь хлібом! Він святий!
В суворості ласкавій,
Бувало, каже дід старий
Малечі кучерявій.
