Друге шосте сьоме дев'яте Доможіть ів
ДІВЧИНА В СТЕПУ
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої дни-
ни. Не погасло ще на Заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві
далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць,
що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним
крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над
степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу
хуторець.
Синіють у промінні хатки. Уяр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам'янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки,
що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої
пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються
довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву,
подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом...
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися
довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти
місяця понад зрошеною травою марища - тіні. Запирскало щось... Воли.
За волами виринула й стала вяру воло-
хата постать.
На голові в неї наверчене жмутом
якесь ганчір'я, довга свита підперезана
білою ганчіркою, на ногах великі му-
жичі чоботи, а в руках - батіг. З купи
ганчірок визирає мармурове дівоче
личко з дуже великими пречудними
очима. Дівчина притулилася плечем до
стовбура й закинула голову проти міся-
ця. Очі в неї склепилися, руки опусти-
лись, як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї
срібних звуків, плутаючись і виграваю-
М. Пимоненко.
чи, полетіли яром і далеко кругом за
Проводи козака
снували степ.
​