Добрий день. До іть будь ласка.

Лесю уявляють мужньою,але насправді вона була дуже жіночною . Вона полюбляла одягатись.Одягалась гарно,але скромноЮдуже любила гарні блузи .На лівій руці носила чорну рукавичку. Ходила Леся рівно, але з паличкою . Виглядала Леся вище середнього зросту, тоненька, худа дуже, смаглювата,лице мало загоріле, темне, довгасте, без рум’янців. Любила прихмурювати очі. Не признавала ніякої пудри.Невисока білява молода жінка, бліда, тендітна,ніби стомлена, але енергійна, весела. Ось вона сміється і з її звужених повік випромінюється тепло, густа синява, біля очей лягають тоненькими павутинками зморшки. Ось вона перестає сміятись, і враз павутиннячко зникає, зникає і синява очей. Вони стають світлими, блакитними, допитливими, ніби вона чогось жде від співбесідника. Ось вона піднімає невеличку руку, білу-білу, із синіми прожилками, і поправляє сплетені вузлом коси. Між брів, не зачіпаючи високого сяючого чоласяючого чола, стримить тоненька риска».Також вона була дуже доброю людиною,привітною.

У Києві на площі перед Софійським собором – гірка із сірих гранітних брил, на якій напис: «Богдан Хмельницький. 1888». На вершині гірки – бронзовий кінь, раптово зупинений вершником у момент стрімкого руху. Навіть у житті не часто помітиш таку мить. – здибленого розпашілого скакуна. А тут усе в бронзі до найменших деталей. І так правдиво, що ніби чуєш іржання коня, удар копит об камінь, окрик вершника. Ця скульптура,
Здається, завжди стояла на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали Богдана й очолюване ним козацьке військо після перемоги під Пилявцями. Однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях.
Автор шедевра — видатний скульптор XIX століття, білорус за походженням, Михайло Микешин. На за вчених — ініціаторів спорудження монумента, він прибув з Петербурга й почав працювати над проектом, враховуючи побажання знавців української старовини. Історик Володимир Антонович знайомив Мике-шина з різними портретами Богдана Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Кінь мав бути саме такий, на якому їздив Хмельницький: витривалий, маневрений, безвідмовний у битві і відданий своєму господареві. За розпорядженням козачого генерала коней приводили для моделювання в майстерню скульптора.
Задля зменшення витрат скульптор відмовився від супровідних композицій на постаменті. Бронзу одержали з переробленого металобрухту, який діставали з великими труднощами. Та влада постійно ставила перепони: Микешина виселили з будинку, за доносами наклали арешт на майно. Але і в таких складних умовах митець продовжував самовіддано працювати.
Через три роки скульптуру нарешті відлили. Це був довершений мистецький твір. До скульптору в таких скрутних умовах не лише його талант, а й наполегливість та сила волі. Він черпав натхнення не з нагород і титулів, а з власного переконання в необхідності розпочатої справи.
Встановлення пам’ятника розтягнулося на вісім років. Були проблеми з його перевезенням з Петербурга до Києва, збереженням, пошуком місця встановлення. І все ж настав довгоочікуваний день. На Софійській площі віднині височів пам’ятник Богданові Хмельницькому. Не запросили на відкриття тільки його творця Михайла Микешина: так чиновники поквиталися зі славетним митцем.
ІСторія спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому стала взірцем перемоги таланту митця та народного ентузіазму над бюрократичною тяганиною.