Частка є в обох сполученнях слів рядка
​

Коли за Омеляном зачинилися двері, мати підійшла до доньки, припала до її грудей, як колись у дитинстві донька припадала до неї.

(Коли), [ ], (як)

Дві стрілочки від квадратних дужок. Питання коли? як? відповідно.

Речення складне, складнопідрядне і обставинними часу та порівняння. Неоднорідна підрядність.

Коли(обставина) за Омеляном (додаток) зачинилися (присудок) двері(підмет), мати (підмет) підійшла(присудок) до доньки (додаток), припала (присудок) до (додаток) її (означення) грудей (долаток), як колись у дитинстві (обставина) донька (підмет) припадала (присудок) до неї (додаток).

Речення складається із трьох частин.

1. Мати підійшла до доньки, припала до її грудей. Речення просте, розповідне, неокличне, двоскладне, поширене, повне, ускладнене однорідними присудками.

2. Коли за Омеляном зачинилися двері. Речення просте, розповідне, неокличне, двоскладне, поширене, повне, неускладнене.

3. Як колись у дитинстві донька припадала до неї. Речення просте, розповідне, неокличне, двоскладне, поширене, повне, неускладнене.

Сьогодні я прокинулась від легесенького постукування у вікно. Відкрила очі і ледь не скрикнула від радощів: «Яблунька розцвіла! Яблунька мого доброго дідуся.:.»
Відчинила вікно, і дукмяна хвиля ранкової свіжості, напоєна тонким ароматом яблуневого цвіту, підхопила мене на крила спогадів. Я повертаюсь у дитинство...
Як живий іде садом дідусь. Він і дня не міг про-.жити без роботи у свої сімдесят п'ять.
— Відпочили б, дідусю,— просила я його. А він лише одказував: «Без діла слабіє сила...»
Якось весняним, ранком дідусь сказав, що сьогодні навчить мене саджати яблуні. Я вже хотіла бігти, та він зупинив, ховаючи посмішку в сиві вуса. «Не метушись — швидше буде...»
Зібравши інструменти, дідусь став розмічати місце для ями, а я замішувала у чавунці глиняний розчин. Дідусь тим часом став не поспішаючи копати.
Незабаром він покликав мене. «Бери, внучко, заступ і ген на той пустир підемо. Яблунька там, наче сирітка, серед кущів терсну заблукала...»
Деревце справді виявилося непоказним. Стовбур зламаний. Гілки висіли, ніби перебиті руки.
Яблуньку дідусь викопував довго. Потім обережно взяв дичку своїми вузлуватими мозолястими руками і став уважно розглядати кореневище. Щось проказуючи стцха до яблуньки, відрізав ножицями пошкоджені корінчики. Зануривши кореневище у глиняну купелю, опустив саджанець у ямку.
Я стала закидати її, а він у той час ніжно підтримував яблуньку, легенько підтрушуючи. Зробивши црасиву луночку, з якоюсь веселою зажурою мовив: «Рости на радість людям!»
...Спогади на мить перервала бджілка, що злетіла з рожевої пелюстки. І знову я згадала дідуся. Останню його яблуньку — і першу в твір моєму житті.
Ні, дідусь не просто навчив мене саджати дерева, він навчив дарувати іншим радість і красу. А вони — безсмертні!