Гармонія людини і природи є великою духовною цінністю. Людина є частиною природи, саме тому не повинна нівечити її. Людство сьогодні створює хмарочоси, багато уваги приділяє новітнім технологіям. Але часто забуває про те, що його годує - природу. Саме вона дає нам їжу, корисні копалини, одяг. Без природи ми ніщо.
Давайте пам'ятати про те, що ми є дітьми природи. Йдучи до лісу, ми не маємо нівечити дерева, залишати сміття на землі або й зовсім викидати його у водойми. Якщо ми не смітимо у себе вдома, то чому робимо це на природі? Ми маємо виховувати у собі повагу до природи, вчитися відчувати її, що до у майбутньому уникнути багатьох катастроф.
Ліричний герой – це суб'єкт ліричного твору, персонаж лірики. Великий поет, говорячи про себе самого, про своє я, говорить про загальне - про людство , бо в його натурі лежить все, чим живе людство. Таким був і ліричний герой Франческо Петрарки – ніби уособленням самого поета, до безтями закоханого у Лауру чоловіка.
Єдність "Канцоньєре" забезпечує єдність особистості ліричного героя, людини епохи Відродження, гуманіста. Хоча кожен твір, який увійшов у «Книгу пісень» цінний сам по собі, проте, він - частина цілої книги - ліричного щоденника її героя, людини нової епохи, чия людяність знаходиться і розвивається завдяки любові. Саме тому в «Канцоньере» входять твори, присвячені гострим політичним питанням сучасності. Ці події ліричний герой передає і оцінює з гуманістичних позицій. В любові до Лаури укладена вся краса, вся досконалість і вся суперечливість світу, саме ця любов відкриває ліричному героєві світ.
Головний герой «Канцоньере» - об'єктивний образ сучасника-гуманіста, наділеного новим баченням життя з тими протиріччями, які були притаманні епосі Треченто. Ліричний герой «Книги Пісень» усвідомлює суєтність земних радощів і при цьому не менш чітко усвідомлює марність своїх спроб повністю від цих радощів відмовитися і обрати шлях, що веде до порятунку на небесах.
В автобіографічній книзі прози «Моя таємниця» суперечка між Франциском і Августином про марність земного кохання закінчується таким підсумком: Франциск говорить, що не може приборкати своє бажання, а Августин відповідає: «Але, нехай буде так, раз не може бути інакше».
