відповідь:
мої мрії та бажання
пояснення:
немного больше
я вважаю, що мріяти - це досить добре, оскільки так у нас є можливість перетворити буденність у яскраві, сповнені радості моменти.
своє життя мені важко уявити без мрій. саме вони надихають до нових звершень, ставлять переді мною цілі, а також просто радують, особливо тоді, коли збуваються.
як і будь-яка людина, я часто мрію про звичайні речі: щоб мені купили щось нове.
я дуже люблю подорожувати, тому найчастіше мрію про цікаву поїздку. завдяки їй можна дізнатись нове, познайомитись з новими людьми, вивчити звичаї та традиції певної країни. найбільше люблю місця з цікавою історією і ще в дитинстві я хотіла стати археологом. мрію потрапити до індії.
ще одна моя мрія - полетіти до космосу. звичайно, це звучить дивно, оскільки я - звичайна людина і щоб здійснити таке бажання потрібні великі кошти і міцне здоров’я. але мене це не лякає. у майбутньому хочу досліджувати всесвіт, можливо, знайти планети на яких теж можливе життя.
а поки я ще дитина, то тільки мрію про такі великі речі. щоб добитись чогось у житті слід добре вчитись і мати хороші умови для створення свого майбутнього. зараз в україні війна і найбільше чого я хочу - це миру як у своїй країні, так і в усьому світі.
отже, що я можу сказати як висновок: мріяти ніколи не пізно і це чудово наповнюватиме ваше життя барвами.
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.
У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть не пам"ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди...
Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом.
- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування.
-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.
-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час.
-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.
