У мене талант (бугага) до приготування їжі проявився в 10 або 11 років. Мені здається, від безвиході. У те літо мене відправляли до бабусі на дачу. Всього на тиждень або два, я більше ніколи не витримувала без батьків. А моя бабуля готувала досить посередньо. Вона могла взагалі забути про їжу, копаючись на грядках або дати мені на обід малинки з молочком. А я любила М'ЯСО. Завжди. Ну і додатково, бабуля дуже любила пріпахать всіх до садово-дачних робіт, що я не виносила до тремтіння. Тому, відправляючись до неї, я придумала, що мій обов'язок буде - готувати нам є. По дорозі тато купив мені кулінарну книжку, чомусь про польську кухню, і я почала по ній готувати. Не всі експерименти, звичайно, були вдалими. Але слава богу, ні бабуся, ні батьки, ніколи не викидали мою їжу. І навіть нічим не висловлювали свого невдоволення. Я ж, натхненна, жерла все, що приготую. Я готувала там мінімум два рази на день (на сніданок по колишньому бабуся давала мені малинку з молоком). І пізнала безліч базових правил. І чомусь навчилася готувати рівно дві з половиною порції (щоб поїсти вдвох і добавка!)
Правилами досі користуюся, а товку вважаю - найприємнішою і легкою домашньою обов'язком. І головне, приготувавши обід, можна вже не прибиратися - борги перед суспільством виконані))
загалом, у мене склалося кілька факторів: по-перше, я дуже любила смачну їжу - у мене мама дуже добре готує. По-друге, обставини. У третіх, непереносимість якихось інших обов'язково-побутових занять, і найголовніше - прихильне сприйняття моїх експериментів близькими. Взагалі, мені здається, що люблячі готувати - це в першу чергу люблячі є. А любов до їжі з'являється (або не з'являється) у самому ранньому віці, коли тебе або змушують жерти кашу, або дають вибір - є зараз чи поїсти пізніше.
ответ:Історія України сповнена різними моментами. Зараз у нашій державі настали не кращі часи... Ми маємо доводити, що є справжніми патріотами, які готові на все заради щасливого майбутнього. Я вважаю, що людина повинна боротися за те, чого вона прагне. І, за бажання, обов’язково досягне своєї мети.
Свою думку я можу пояснити. По-перше, кожна людина, родина або ж ціла нація має певні мрії, плани та цілі. Якщо в них щиро вірити й боротися, то все обов’язково здійсниться.
Не можу не згадати про волелюбний народ у поемі Тараса Григоровича Шевченка «Кавказ». Головною проблемою твору є загарбницька політика Російської імперії. Кавказький народ мріяв про незалежність від царату. Заради спільної мети люди об’єдналися та боролися за свою свободу майже п’ятдесят років! Кавказці не піддалися впливу загарбників. Багато смертей, каліцтв, утрат — усе це ціна свободи народу. Ми переконалися, що люди, об’єднавшись, борючись разом, досягли своєї мети. Я думаю, нам слід брати приклад з кавказців.
По-друге, життя стає повноцінним, коли люди розміють, що мають свободу слова, право на висловлювання своїх думок. Це можливо тільки в демократичному, гуманному суспільстві. Українці завжди пригноблювалися тим, що їхні пропозиції для вирішення тієї чи іншої проблеми влада не враховувала.
Отже, ми переконалися, що, незважаючи на чиїсь зазіхання та заздрість, треба завжди боротися за своє майбутнє. Рано чи пізно добро переможе. Я вірю у свою неньку Україну, у свій народ!
Объяснение:
