Федько висів на гілці горіху та гойдався. Угору…вниз…угору…вниз…і так далі, поки на землю не впав зелений плід дерева.
– Нарешті! – задоволений хлопець кинувся до свого трофею.
Зненацька вітки охопили його з усіх боків. Гнучкі стеблі заплели ноги та підняли високо-високо у скроню старого дерева. Федько опинився у самому центрі скроні, окутаний листвою.
– Чому ти турбуєш мене, хлопче? – шурхіт листя складався у слова, а слова – в речення.
– Хто це? – злякався Федько.
– Це я, Горіх.
– Та невже! Чим докажеш? – один з листів шмигнув до шиї Федька та почав лоскотати її. Федько почав сміятись:
– Добре, Горіх, я тобі вірю. Та чому я тебе турбую?
– Хлопче, моя справа – не спілкуватись з малими грубіянами, тому краще сам подивись.
Гілки дерева розступились і Федько побачив, як маленька рижа білочка підбігає до дерева. Під деревом лежало багато горіхів, але білка не взяла жодного, а навпаки – припорошила землею один з плодів.
– Дякую тобі, Білко. Ти до мені, а я до тобі, – з цими словами Горіх скинув донизу великий стиглий горіх.
– Дякую, – пропищала Білка і побігла геть.
Гілки дерева закрились з одного боку і відкрились з іншого. Там серед гілок сиділа синиця. За одну секунду вона злетіла донизу, вхопила один з плодів на землі, віднесла його далі від дерева і повернулась.
– Дякую тобі, Синице. Ти добре попрацювала і заслужила винагороду, – мовивши, Горіх скинув найстигліший з горіхів. Той розламався навпіл. Синиця вхопила золоте ядро та полетіла.
– Ти бачиш, хлопче? Мені допомагають і я допомагаю у відповідь.
– Я зрозумів! – закричав Федько та поліз донизу.
Наступного дня він прийшов з лопатою та закопав усі-усі плоди, скинуті деревом. А наступного року плоди пустили перші ростки, даруючи життя майбутнім деревам.
– Дякую тобі, хлопче. Ти допоміг мені і я до тобі.
Того року Федько мав найбільший урожай горіхів.
