Найбільше я люблю весну. Це, незважаючи на багато дощів та болото, найпрекрасніша пора року.
Весною все на землі пробуджується до нового життя. Розтає сніг, з’являється молода зелена травичка. На деревах і кущах розпускаються листочки. Весною повертаються до нас перелітні птахи: шпаки, граки, лелеки. Вони починають вити гнізда, готувати житло для майбутніх пташенят.
Я люблю гати за весняною природою. Бачити, як усе навколо оновлюється, прикрашається після зимового сну. Весело співають струмочки, на всі голоси прихід весни пернаті музиканти. Повітря наповнюється духмяним запахом рослин. Весна — це оновлення у природі. Саме за це я її люблю.
Як усе те давно було... І чи взагалі було?
Швидко ж забувається тяжке і страшне пережите людиною! А от широке пшеничне поле, витолочене танками, грузовиками та самоходами, обняте жахною загравою на якому молодий лейтенант Максим Дробот із снайперською гвинтівкою в руках задихався повітрям, отруєним від вибухів мін та снарядів, мабуть ніколи не забудеться. І от у цей час Максим побачив на дозрілому, незжатому полі три довгі колоски пшениці, що вирізнялися з-над усіх. Міцні, заярілі вони височіли над ланом, пружно тяглися колючим вусами до сонця... Вогонь підбирався все ближче й ближче, полохливі язики полум'я то здіймались з повітря, то падали ниць, розвихрюючись, випалюючи довкола усе до чорного тла. А колоски стояли!
Р.s: вибачте, якщо щось не так
