1. Варіант, який є закінченням визначення.
Чуже мовлення, передане дослівно, без змін, називається…
Г) цитатою.
2. Рядок, де є непряма мова:
B) Варвара запитала у начальника, чи можна послати телеграму в Москву: у неї там занедужала мати (Л. Первомайський).
3. Рядок, у якому цитату записано правильно:
Б) «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова…» – писав Панас Мирний.
4. Речення, яке відповідає схемі: «П», – а.
Б) «Ніщо так не красить людину, як натхнення», – подумала Ярославна (О. Гончар).
5. Речення, де правильно розставлено всі знаки при прямій мові:
Г) Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок).
6. Речення, у якому допущено помилку при заміні прямої мови непрямою:
B) Карпо запитав, чи будете ставити паркан, чи без паркану обійдеться.
7. Відповідність між поняттями та прикладами.
1) Пряма мова: Г.
Г) «Та чим же я вам досадив?» – Ягнятко, плачучи, питає (Л. Глібов).
2) Діалог: В.
В) – Добридень дідусю! – вітається хлопчик.
– Добридень, синку! – радіє дід. – Сідай, я
тебе яблучком почастую з медом (О. Іваненко).
3) Непряма мова: А.
А) Мати через пліт запитала сина, куди він зібрався (М. Стельмах).
4) Цитата: Б.
Б) М. Рильський говорив, що «слово «вчитель» з давніх-давен користується великою шаною у народі».
8. Відповідність між схемами та реченнями
1) А: «П!»
Б) І голос сильний нам з гори, як грім, гримить: «Лупайте цю скалу!» (І. Франко)
2) «П!» – а.
Г) «Здоров був, любий!» – жінка говорила, а в голосі її сльоза бриніла (Леся Українка).
3) «П, – а, – п?»
Д) «За що ж, – хто-небудь попитає, – Зозуля Півня вихваляє?» (Л. Глібов).
4) «П, – а. – П!»
B) «Мої друзі – вбогі бідолахи, – говорить Кармель. – От мої друзі!» (Марко Вовчок).
9. Відповідність між реченнями та розділовими знаками, пропущеними у них.
1) Кома:
В) «Я цієї пісні ніколи не чув(,) – сказав студентові Тарас. – Ви її всю знаєте?» (О. Іваненко)
2) Двокрапка:
Д) Зозуля прилетіла до чорного Дрозда, питає(:) «Що ти робиш?» (Г. Сковорода)
3) Лапки:
А) «Прощай, Самсоне! – крикнула зрадлива. – Ти думав, що для тебе я забуду родину?(») (Леся Українка)
4) Тире:
Б) «Чого ж тебе понесло в поле? Чого?» (–) допитувалась мати (С. Васильченко).
Національний одяг — це святиня кожного народу. Вишита сорочка, вишитий рушник, хустка — здавна вважаються найсвятішим подарунком, коли хтось вирушає в далеку дорогу. Повага до одягу — це повага до свого роду, народу. Наші предки вважали, що нехтування національним вбранням призводить до втрати духовності. Із правіків одяг українців мав бути світлим. І вишитим. Чому так? Що за таїна в неодмінному прагненні прикрасити свій побут? Адже скрізь в Україні обмальовували хати, квітчали рушниками. Це була традиція, яку плекали й оберігали. Малюнки — не довільний набір ліній і кольорів, у кожній вишивці відображено уявлення людини про життя, а також довкілля.
Сорочка була й залишається головним одягом людини, про що свідчать давні приповідки: "Своя сорочка ближче до тіла", "Щасливий, бо в сорочці родився". Вважається, що сорочка, яка безпосередньо облягає тіло, є провідником магічної сили, прихованої в людині. Сорочка у чоловіків і в жінок мала символічне значення оберегу від злих вітрів і недоброго ока. Ось чому при виготовленні сорочки треба було дотримуватися цілої низки засторог і магічних дій (ворожінь).
Хустка теж здавна відігравала важливу оберегову функцію. Чи не через те вона так широко використовується в українському весільному обряді, починаючи зі сватання, коли дівчина на знак згоди підносила старостам хустку на хлібі, й закінчуючи "покриванням" молодої, таку хустку жінка зберігала все життя. Слід вивчати й повертати давні традиції носіння одягу, щоб ми теж навчилися бути в такій же гармонії з довколишнім світом, як і наші предки.
Объяснение:
