Людські можливості об'єктивно не мають меж - вони від походження людини воістину безмежні. Але, тим не менше, кожен людський суб'єкт ставить сам собі свої власні межі, точно так само, як будь-яка група чи спільнота людей колективно ставлять межі своїм індивідуальним і колективним можливостям. Тобто, наприклад, одна людина може сказати: "Я ніколи не зможу стрибнути з парашутом або в басейн з десятиметрової вишки. Це вище моїх меж! ". А інший йому у відповідь: "Нісенітниця! Я сто разів стрибав з парашутом, і взагалі - майстер спорту зі стрибків у воду". Де ж "межа" у кожного з цих людей? Погодься, що він різний і індивідуальний для кожного. І так - в будь-якій області. Людські можливості - це те, що можна безперервно розвивати і вдосконалювати. І для того, щоб для них не існувало меж, основна умова - це ліквідація обмежень і меж, встановлених людьми у свідомості. Якщо у свідомості все надумані штучні межі можливостей людиною зняті, то їх можна розвивати нескінченно.
Хотіла б я у за водою,
немов Офелія, уквітчана, безумна.
За мною вслід плили б мої пісні,
хвилюючи, як та вода лагідна,
все далі, далі…
І вода помалу
мене б у легкі хвилі загортала
І колихала б, наче люба мрія,
так тихо, тихо…
Я ж, така безвладна,
дала б себе нести і загортати,
пливучи з тихим, ледве чутним співом,
спускаючись в блакитну, ясну воду
все глибше, глибше…
Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів, –
в ній щось було таке смутне, криваве,
та як згадати? Пісня та лунала
А потім зник би й відгук –
і на воді ще б колихались тільки
мої квітки, що не пішли зо мною
на дно ріки. Плили б вони,
аж поки в яку сагу спокійну не прибились
до білих водяних лілей, – там стали б.
Схилялися б над сонною водою
беріз плакучих нерухомі віти,
у тихий захист вітер би не віяв;
спускався б тільки з неба на лілеї
і на квітки, що я, безумна, рвала,
спокій, спокій…
