Дві учениці з різних школах зустрілися в кафе. Вони хотіли гарно провести час, і тут Олена спитала:
— Валерія, тобі подобається українська мова?
— Вона дуже складна... Навіщо вона потрібна?
— Як це навіщо? Ти зможеш показувати іноземцям нашу Україну, проводити екскурсії. Так ти покажеш своє ставлення до рідної країни,- закричала Олена.
— Мені це зовсім не цікаво! Я її вивчу і далі буду працювати за кордоном.
— Як ти будеш там працювати, якщо рідної мови не знаєш? Наша мова солов'їна, наче тоненький спів дівчини. Вона як червона калина, яка дозріла за вікном. Ти не бачиш, що так ми показуємо наше поважне ставлення до наших предків? Це наша візитна картка, бо не кожен зможе вивчити нашу мову!
— Ти мене переконала, що треба її знати. У тебе дуже гарно розвинуті навички вмовляння. Вибач, але мені звонить мій хлопець. Я мушу йти!
— Бувай, Валерія!
Ми часто згадуємо в розмові слово «природа». І у кожної людини це слово викликає тільки приємні асоціації та спогади: луки з польовими квітами, білокорі берізки, чисті струмочки й озера, ліси з передзвоном пташиних голосів.Дійсно, спілкуючись з живою природою, людина відпочиває душею. Міські жителі, відвідуючи музеї та виставки картин, милуються насамперед пейзажами відомих митців — великих майстрів пензлю.
Сама природа вчить нас цінувати красу й мистецтво, а головне — берегти їх. Але не завжди ми можемо захистити прекрасне. Найчастіше з нашої вини — вільної або мимовільної — гинуть ліси, річки, тварини, птахи, забруднюється повітря. І це далеко не повний перелік руйнівного впливу людини на рідну природу. Гублячи природу, людина не усвідомлює, що гине сама. Адже її здоров’я і добра доля залежать від навколишнього середовища.Тому кожен з нас зобов’язаний завжди пам’ятати про це, повинен вміти бути вдячним. Тож, будемо берегти природу — кожен в міру своїх сил і можливостей. Ми маємо піклуватися про майбутнє нового покоління. Хотілося б, щоб і воно могло побачити й оцінити цю незрівнянну красу матінки-природи.
