Бачите, друзі, дрібними горошинами сипле з неба невгамовний дощик. Тополя поруч з ганком скуйовдилася від вітру і показує срібний виворіт своїх ще не відлетілих за вітром листків. Чи не здається вам, шановні, що цей дощ назавжди. Але погляньте вгору: там крізь невеликий отвір в хмарах вже поспішає на землю сонячний промінь. І чудовий сонячний блиск вже заграв над клумбою з квітучими трояндами, над парковими доріжками, міськими вулицями і провулками. А день-то, виявляється, зовсім ще літній! Рано сумувати про наступні холоди. Ходімте, милі мої, до лісу, наберемо грибів, попрощаймося з горихвістками, що відлітають в далеку Палестину, а ще - з дроздами, шпаками і зозулями. Вони принесуть нам на крилах наступну весну.
Україно, Україно! Серце моє,ненько! Як згадаю твою долю,заплаче серденько! Заросли шляхи тернами на тую країну, мабуть, я її навіки, навіки покинув. Мабуть,мені не вернутись ніколи додому. Любітеся, брати мої, Украйну любіте. Може мені на чужині лежать легше буде, як іноді в Україні згадувати будуть! О, милий Боже України, не дай пропасти на чужині, в неволі вольним козакам! Уже, либонь, після Покрови вертався з Дону я. Я не нездужаю,нівроку, та щось такеє бачить око.В неволі тяжко, хоча й волі, сказать по правді, не було.Не проклену ж тебе, доле, а буду ховатись за валами. Та нищечком буду віршувати. І ти, моя єдиная, встаєш із-за моря, з-за туману слухняная, рожевая зоре!
