Стояла велика діброва. Були там і дуби широкочолі і липи запашні й трімтячі осики і всяке інше дерево. З краю була й білоцвітна черемшина і червона калина.
Стояла діброва, пішалася, купалася в промінні сонця.
Аж ось одного дня пройшли люди, а з ними вози. На тих возах лежали сокири. Вони були ще без топорищ, але були нові, блискучі, страшні. Смерть, погибель наша пройшла, загомоніли всі дерева. Та озвався старий, найвищий дуб: "Ні, братове, не турбуйтесь. Не пройшов ще наш кінець! Сокири гострі, та вони самі нічого не вдіють з нами. А от як пройдуть їм до і наші топорища, отоді загибель наша пройде!"