Хто до з контрольною ві https:

//forms.gle/JM8npo8Dfnw4cHaG6

Я довго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. Це був надзвичайно святковий день. Велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними. Я довго шукав свій клас, тому ввійшов до нього майже останнім. Сісти довелося на останній парті. Почав хвилюватися, що не почую вчителя, що не вистачить підручника. Так і сталося. Після привітання учителька почала роздавати по дві книжки на кожну парту. Всі жадібно хапали, починали невміло читати і милуватися малюнками. «Зараз дійде черга й до мене», — казав я собі. Аж ось на парту учителька поклала всього один підручник, який довелося ділити з синьооким дівчиськом. Чомусь тоді мене ця подія дуже засмутила, а сльози, як я їх не ковтав, все-таки покотилися. Як пізніше з'ясувалося, ту дівчинку, що не пройнялася моїм горем, звали Даринкою. Тоді вона мені якось іронічно й байдуже ла: «Ну, забери той Буквар, якщо хочеш, я його давно вже прочитала з бабусею». Навіть не знаю, що мене тоді більше вразило: те, що підручника не вистачило, чи те, що я ніколи ще не читав того Букваря.

Кожної весни верба пробуджується від сну, скидає сріблясті намистинки снігу і причаровує весняною вродою кожного перехожого. Своїми пухнастими і ніжними  котиками вона тягнеться ближче до сонечка і вбирає в них теплий мед золотих промінчиків, а  коріннячком підбирається все ближче до води. Люди звеличують весняну красуню в піснях і віршах, а молодики виказують свої прояви кохання даруючи дівчаткам вербові букети. Посвячені на свята гілочки, люди весь рік зберігають в світлому куточку оселі, вважаючи їх за справжні оберегиⒶ.