Була зима, але, як і останні кілька зим, вона не була надто суворою. На східцях біля входу в метро стрибали горобці. Вони нікого не боялися. Щоправда, вони завдавали багато клопоту бабусям, що торгують насінням та горішками. Варто було хазяйкам насіння відвернутися – горобці тут як тут. Сядуть на миску з насіння.м і клюють. Хазяйка грізно крикне «киш!», змахне руками, заплеще в долоні – горобці з веселим цвіріньканням відлетять на невелику відстань гають за жінкою, очікуючи нагоди, щоб знову поживитися насінням. Деякі хазяйки озброюються хворостиною. Покупці, шо не знали про горобців-грабіжників, були здивовані: кому погрожують старенькі? Дивитися на них було кумедно. Ми увійшли до вестибюлю метро. На той час пасажирів було небагато. Підійшли до турнікета і раптом почули знайоме веселе «цвіріньк». Якимось чином горобець влетів у метро. Він метушився під сферичною стелею і цвірінькав. Цікаво, як він вилетить назовні? Тут у яскравому світлі ламп мені вдалося добре роздивитися птаха. Шоколадного кольору голова з сірим «капелюшком» на маківці, чорна шийка й воло. Спина, крила – коричнево-бурі, низ – світло-сірий. Ми не поспішали на платформу. Коли відійшли вбік, щоб не заважати людям, ми продовжили гати за горобцем.
- Безквитковий горобець, – почули ми серед поодиноких пасажирів. Цією фразою, мабуть, хтось зажадав привернути увагу працівників метро до птаха.
Ми так і не дізналися, як горобець залишив приміщення. Але, на мою думку, псе обійшлося для горобця добре.
