Мені треба твір на теу: у якій бі країні я б хотів бі жить

Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам'ятає.

Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не у кожного був друг.

Люди сідають у швидкі поїзди, але вони вже самі не розуміють, чого шукають. Тому вони не знають спокою і кидаються то в один бік, то в інший ... І все марно.

Ти живеш у своїх вчинках, а не в тілі. Ти - це твої дії, і немає іншого тебе.

Є таке тверде правило. Встав вранці, вмився, привів себе в порядок - і відразу ж приведи в порядок свою планету.

- Краще приходь завжди в один і той же час, - попросив Лис. - Ось, наприклад, якщо ти будеш приходити в 4 годині, я вже з третьої години відчую себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим. А якщо ти приходиш щоразу в інший час, я не знаю, на яку годину готувати своє серце ...

Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, і їх дуже втомлює без кінця дітям все пояснювати і розтлумачувати.

- На твоїй планеті, - сказав маленький принц, - люди вирощують в одному саду п'ять тисяч троянд ... і не знаходять того, що шукають ...

- Чи не знаходять, - погодився я.

- А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній троянді ...

- A де ж люди? - Знову заговорив нарешті Маленький принц. - У пустелі так самотньо ...

- Серед людей теж самотньо.

У людей вже не вистачає часу щось пізнавати. Вони купують готові речі в магазинах. Але ж немає таких торговців, що продавали б приятелів, і тому люди не мають приятелів.

Якщо скажеш дорослим: «Я бачив гарний будинок з червоної цегли, у вікнах герань, а на даху голубів», - вони ніяк не можуть уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: «Я бачив будинок за сто тисяч франків». І тоді вони вигукують: «Яка краса!»

Дорослі полюбляють цифри. Коли розповідаєш їм, що у тебе з'явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. Ніколи вони не скажуть: «А який у нього голос? Які ігри він любить грати? Ловить він метеликів? »Вони запитують:« Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько? »І після цього уявляють, що дізналися про людину.Любов - це коли нічого не соромно, нічого не страшно, розумієте? Коли тебе не підведуть, не зрадять. Коли вірять.

Він не відповів на жодне моє питання, але ж коли червонієш, це означає «так», чи не так?

Якщо ти любиш квітку - єдину, якої більше немає на жодній з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і відчуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «Десь там і моя квітка ...»

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил.