А.
Объяснение:
оговорити з ним. А раптом з'ясується, що вони шукатимуть саме той катер. Чи, може, й не той. Може, там було кілька десантів. І загинуло кілька катерів.
— Кілька десантів, кілька катерів?— знервовано замахав руками Ромко.— Ні, так не буває.
— Ну, це вже я так кажу... Від себе,— знітився я.— Одначе батько справді хоче поговорити з Климом Васильовичем. І запросити його до себе на секцію. Треба будь-що дізнатися, де живе наш Старий Штурман.
Через кілька хвилин ми вже були на вулиці. Сонце все ще пекло немилосердно, і квартал наш ніби вимер. Старий, "списаний" з якогось корабля, пес Тайфун, що завжди вигрівався біля Ромчиного під'їзду, тепер заліз під грибок ігрового дитячого майданчика і лежав на спині, лінькувато підібгавши лапи. Пробігаючи повз нього, ми покликали: "Тайфун, Тайфун!..", проте пес навіть вухом не повів.
— Егей, куди це ви знову біжите?!—гукнула нам услід Дінка, що стояла з якоюсь дівчинкою біля крайнього будинку.
— Дітям до шістнадцяти!—відповів я. І, для переконливості, показав язика.
Дінка скорчила кумедну мармизку, похитала головою і сказала:
— Все одно розповіси! Нікуди ти не дінешся! Хі-хі, хо-хо!
— Не зв'язуйся з дівчатами,— буркнув Ромко.— Не до них тепер. Он яка історія закручується. Шерлок Холмс позаздрив би.
— Хіба я зв'язуюсь?! Вона ж сама... Я ж знаю, що Дінці тільки розкажи щось — вона будь-яку операцію провалить.
— Отож бо й воно...
17
Ще здалеку ми побачили, що в затінку шовковиці дрімає той самий вахтер, з яким розмовляв Старий Штурман, проводячи мене до Флотилії юних моряків. Я навіть запам'ятав, що звуть його Петровичем. Сьогодні він не чергував. Мабуть, хотів вийти на човні в море. Ну, думаю, це вже вдача. Хто-хто, а Петрович повинен знати, де живе Клим Васильович.
— Добридень, Петровичу,— привітався я.
— А, це ти, юнго! Здоров, якщо не жартуєш. Чого це ви так пізненько навідуєтесь, морячки? Всі давно порозходилися. Та й ніби ж неділя сьогодні...
— Нам треба дізнатись, де живе Клим Васильович Волян.— Подав голос Ромко, що тримався трохи позаду мене.
— Навіщо це вам?
— У дуже терміновій справі. Ви ж, напевне, знаєте його адресу.
— Ні. Сто років знайомі, але в гості один до одного чомусь не навідувалися. Знаю лише, що живе він на вулиці Корабельній. Та й чого вам допитувати мене? Сам штурман ще тут. Он його машина. Біля яхти.
Тільки тепер ми помітили, що неподалік яхти стоять рожеві "Жигулі", дуже схожі на ті, в яких ми подорожували до Ройлянки.
— Ви мене розшукуєте?— поцікавився Старий Штурман, виходячи на палубу яхти. Мабуть, помітив нас із рубки, в ілюмінатор.
— Вас. Дуже важлива справа.
— На морі всі важливі справи залагоджуються значно швидше, ніж на землі,— відповів Старий Штурман.— Піднімайтеся, капітани, на борт.
Коли я переповів нашу розмову з батьком, Клим Васильович довго мовчав, потім зітхнув і погладив мене по голові.
— Дякую, капітане, що приніс цю звістку. Сумніву нема, вони розшукують катер, на якому висаджувався наш загін. А що — давно час згадати і про нього. Здається, уже всі кораблі підняли. Документи, прибори давно лежать у музеях. А наш фронтовичок — досі на дні. Несправедливо. Навіть образливо. Перекажи батькові, що завтра вранці я зазирну до вас. Скажи, якщо він не проти, нехай включать Старого Штурмана до своєї групи. Під воду я вже спускатися не наважусь. А район, де бронекатер мав чекати нас,— знаю. Може, хоч порадою до . Це мій обов'язок перед усіма: екіпажем, десантом, дітьми загиблих.
