Твір на тему "країна в якій я хочу бути" будь ласка я вас

хто з нас не любить книжок? дійсно, важко уявити таку людину. у народі кажуть: «хто багато читає, той багато й знає» . кожен – інтелігент, бізнесмен, робітник – має хоча б невеличку особисту бібліотеку.

я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами .та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. з давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.

а колись, у прадавні часи, на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. замість паперу пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. відтоді й почали в усьому світі писати на папері.

книга в україні завжди користувалася великою пошаною. «велика користь буває від учення книжного. книги – це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості», – писав давньоукраїнський літописець. зрозуміло, чому в київській русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. про це переконливо свідчать історичні джерела – ті самі книжки.

я не можу уявити свого життя без книги. найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка «чарівник смарагдового міста» , яку написав олександр волков. я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. пізніше я захопився романами жюля берна. у моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. а зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого.

я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою.

Пригадується одне з оповідань А. П. Чехова про лікарів. Це оповідання "Випадок із практики". Дочка власниці фабрики хворіла. Викликали лікаря. Він оглянув і сказав, що все гаразд, просто треба відпочити. А поруч стояла мати. Стояла нерухомо і дивилася на лікаря заплаканими очима. Потім попросила, щоб лікар не від'їжджав, бо минулої ночі дочка налякала її своїм станом, а вона в неї одна-єдина дитина. Лікар хотів сказати, що в Москві у нього багато роботи, що вдома чекає сім'я. Але глянув на обличчя жінки — і залишився. Що примусило лікаря залишитись? Обов'язок? Ні! Милосердя, бо милосердя — це готовність допомагати іншому. У цьому випадку я бачу два аспекти милосердя: переживання, відчуття чужого болю як свого і порив до реальної до Без переживання милосердя вироджується в холодну благодійність, а без реальної до переходить у пусту сентиментальність. 

Колись у нашій країні мріяли про те, що не буде майнової нерівності, всі будуть жити заможно. І тоді милосердя нікому не буде потрібне. Але це не так. Залишаться старість, самітність, хвороби, стихійні лиха. Саме вони будуть потребувати суспільного і індивідуального милосердя, тобто людинолюбства і до Де ж витоки милосердя? 

Вони лежать у стародавній, родовій солідарності, що суворо зобов'язувала будь-якою ціною визволити, захистити "свого", виключаючи "чужого". Але все йде вперед, не стояло на місці і розуміння милосердя. 

Семирічний хлопчина серед чужих — у притулку. Він пише листа дядькові, що сидить у тюрмі. Розповідає про батька, що помер, про матір, яка покинула його. А далі запитує, коли у дядька день народження, бо він йому хоче приготувати подарунок: "Я Вам хочу написати вірш". Пише хлопчина не рідному дядькові — чужому. Свята дитина! Що ж може бути найблагородніше за цей порив дитячого серця, дитячого милосердя. 

Чи вчать милосердя? 

Милосердя — любов до всього живого, до всьому живому. Природа теж жива. Будьмо милосердні до неї, до й. Свій гнів Іван Ізотович (О. Гончар "Собор") спрямував проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного... Це вони "пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гнилом цвіте, на всю Україну смердить!..." Згубили. Де ж милосердя до Природи? А вона сьогодні плаче гіркими слізьми, просить до Просять до забруднені промисловими відходами ріки, озера, моря. Гине фауна і флора життєдайних океанів, забруднених розливами нафти. Вони благають державного милосердя. Екологи, "лікарі природи", мають врятувати їм життя. А ми, люди, мусимо рятувати природу і один одного своїм діяльним співчуттям у нинішні складні часи економічної, екологічної і психологічної скрути, бути сестрами милосердя. 

Моя мрія — стати лікарем, допомагати "ближньому своєму". Ця мрія навіяна мені долею лікаря, педагога, гуманіста Януша Корчака, його високою акцією духовного милосердя: він не зрадив лікарського ідеалу служіння ближньому і загинув разом з дітьми з єврейського гетто в газовій камері німецького табору, хоч мав можливість залишити своїх вихованців, а самому вижити. Його жертовний подвиг вразив мене і заполонив моє серце. Дійсно, хто ж як не лікар, завжди першим прийде на до людині?