Стислий переказ розповідного тексту "дівчина в степу" заходила ніч. німіє степ і тьмариться. поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. а місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем. ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон. ніч зайшла. маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець. синіють у промінні хатки. у яр потяглися довгі тіні. тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки. серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. по дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею. на нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці. а над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна. розкошами, красою віє над у яру тихо й сумно. світить над ним місяць. уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. з-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. запирскало воли. за волами виринула й стала в яру волохата постать. на голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. з купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. стоїть і осміхається. затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ. потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні: яром, яром, пшениченька ланом, горою овес. не по правді, молодий козаче, зо мною слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. дівчина замовкла і схилила голову. стало знов тихо. тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні. верби стоять непорушно. крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі. дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. дівчина заплющила очі, марить і співає. і ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не вона дочка багатого батька. у неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. а той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака