Наука и научное познание
Основная масса знаний приобретается людьми в процессе повседневной практики и через системы обучения. Но в обществе уже давно существует особый социальный институт, основное предназначение которого - добывать систематизированное, теоретическое, концептуальное и обоснованное знание. Таким институтом выступает наука.
Наука — общественное явление, социальный институт и отрасль культуры. Это сфера человеческой деятельности по добыванию и теоретической систематизации объективно истинных знаний о бытии. Наука включает в себя научное сознание своих субъектов, учреждения науки и научные отношения. Научные отношения есть единство научного общения, поведения и деятельности его субъектов.
Научное сознание состоит из научных знаний, системы эмоций и чувств, волевых состояний и ценностных ориентаций, возникающих и появляющихся в процессе добывания знаний и их систематизации.
Достаточно часто под наукой понимается только совокупность особых знаний, которые сравниваются с другими теоретическими, но вненаучными знаниями, а также со знаниями обыденно-практического характера. При более строгом употреблении понятий такие знания не наука, а научные знания как элемент сознания субъектов и всей науки.
Термин «наука» употребляется в собирательном значении для отграничения ее от искусства, образования, информационной жизни и других явлений общества, а также в более конкретном объеме — применительно к сходным областям совокупной науки или отдельной науке: точные науки, гуманитарные науки, физика, биология, социология и т.п.
Наука как социальный институт имеет свою организацию и принципы функционирования, координационные и субординационные связи, формы контроля и отчетности взаимодействия с различными видами практики.
В культуре общества она характеризует уровень познания и освоения человеком природы, социальной жизни и самого себя. Научная сфера сегодня - один из и необходимый элемент содержания жизнедеятельности общества как культурной жизни, показатель развитости (цивилизованности) государства.
Наука — это сфера специальной исследовательской деятельности, направленной на изучение природы, общества и человека. Главная цель науки и ее предназначение - получить истинное знание, используя свои методы и формы обоснования и проверки.
Понятийный аппарат - главный инструментарий исследований в науке и логическая форма выражения полученного знания. Обоснованы различные признаки науки, отличающие ее от других областей духовной жизни и видов деятельности. Наука рациональна, так как ее познания и сами знания связаны преимущественно с абстрактно-логическим мышлением, оперированием понятиями и суждениями, с открытием сущностных характеристик и закономерностей объекта познания.
Наука системна, общезначима, универсальна, критична. Ее знания обладают высокой достоверностью, так как их можно проверить. Но научные знания и сами исследования могут содержать и заблуждения, а также ложные знания.
Наука отличается от философии тем, что не изучает бытие в целом, а только его конкретные виды и формы, хотя философия содержит в себе научные знания, если они раскрывают в себе сущностные характеристики объектов философского познания и проверяемы. Наука отличается также от религии, мистики, мифологии реальностью материальных объектов исследования, а также тем, что научные понятия, суждения и умозаключения, открытые закономерности и теоретические концепции имеют объективное содержание. Они могут использоваться людьми в практической деятельности по воспроизводству материальной и духовной культуры.
ДІВЧИНА В СТЕПУ
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом...
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. Запирскало щось... Воли.
За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
М. Пимоненко. Проводи козака
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш...
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...
Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (С. Васильченко).
