барокко
Объяснение:
Художественный стиль барокко зародился в конце 16 века в Италии. Историю названия связывают с португальскими моряками, которые словом barocco обозначали бракованные жемчужины неправильной формы. Итальянцы охотно переняли термин, объединив им вычурные и странные проявления нового культурного течения.
Возникновение барокко связывают с угасанием эпохи Ренессанса: отказавшись от представлений о классической гармонии и строгом миропорядке, творцы сосредоточились на борьбе разума и чувств. Отныне в центре их внимания – силы стихий, экспрессия, мистицизм.
В течение 17-18 веков барокко в архитектуре, искусстве и музыке широко распространилось по Европе и Америке, пришло в Россию. Расцвет стиля совпал с укреплением абсолютных монархий, освоением колоний, усилением католицизма. Логично, что и в градостроительстве он проявился масштабностью и монументальностью.
Характерные черты барокко
Торжественную, сложную, богато декорированную стилистику использовали при возведении городских дворцов, резиденций, монастырей. Архитектурные решения придворных зодчих подчинены одной идее: удивлять и восхищать.
Форма
Главной особенностью барокко является создание искривленного пространства, где плоскости и объемы – криволинейны и перетекают друг в друга, в планах преобладают эллипсы и прямоугольники.
В дизайне фасадов широко используется раскреповка, когда часть стены выставляется чуть вперед или наоборот заглубляется вместе со всеми элементами. Получается чередование выпуклых и вогнутых секций с эффектом пространственной иллюзии. Еще более выразительной фасадную композицию делают всевозможные эркеры, башни и балконы.
Ордер
Отличительный признак барочных зданий – сознательное нарушение пропорций в античной ордерной системе.
Части ордера (база, антаблемент, капитель) растягиваются, накладываются друг на друга, скручиваются; прежде гармоничная структура (соразмерная человеку) приобретает массивность и рваный ритм.
Внешний и внутренний декор
К основным чертам барокко относят также чрезмерное украшательство, дававшее немало поводов для обвинений в безвкусице.
Стены практически исчезают под лепниной, росписью, резными панелями, скульптурами, колоннами, зеркалами. Стремление к гигантизму проявляется в тяжеловесной мебели, огромных шкафах, лестницах. Если говорить о барокко кратко, то это стиль излишеств. За счет чередования освещенных и затененных зон, настраиваемого бокового освещения мастера создавали оптические эффекты расширения пространства. Золотистые, голубые, розовые цвета задавали торжественную атмосферу.
Связь с окружающим пространством
Наше описание стиля барокко было бы неполным без акцента на союз построек с прилегающей территорией: городской площадью, парком, садом. Это была прогрессивная тенденция, здания стали восприниматься единым целым с ландшафтом: отныне фонтаны, скульптурные композиции, разбитые дорожки и газоны – полноправная часть дворцовых ансамблей.
Архитектурные элементы барокко
Барочные фасады активно оформляют колоннами, объемным крупным рельефом, фронтонами лучкового типа.
Богато отделанные наличники обязательно оснащены замковым камнем. Окна выполняются в виде овалов, полусфер, прямоугольных проемов. Вместо колонн для поддержки балочных перекрытий, балюстрад и сводов крыши устанавливают статуи кариатид и атлантов.
Монументальные скульптурные композиции – один из характерных элементов стиля.
Поза и выражение лица мифологических и библейских фигур передают эмоциональное напряжение, драматизм сюжета, что отвечает концепции сложного устройства мира и человеческих страстей.
Традиционные барочные орнаменты включают арабески, гирлянды, раковины, картуши, цветочные вазы, рога изобилия, музыкальные инструменты.
Каждая деталь пышно обрамлена. В связке исторически близких стилей барокко, рококо и классицизма первый существенно выделяется любовью к чрезмерному декору. Эту черту подхватит затем рококо, сделав больший акцент на изящество и утонченность.
Одна из особенностей архитектурного барокко – активное использование в фасадном дизайне маскаронов (маска в виде человеческого лица или морды животного, расположенных анфас).
Изготавливали их из камня и гипса, размещали над входной дверью, оконными проемами, арками. У каждой маски свой характер: спокойный, устрашающий, комический. Тематические маскароны выбирали в соответствии с профилем заведения: на суд вешали изображения богини правосудия, львиные головы, на театр – драматических персонажей, на церковь – ангелов и детей.
Режим зулюму обернувся для імперії вибухом реакції, фактичною відміною всіх завойованих раніше прав і гарантій особи, розгулом беззаконня і свавілля, хабарництва і казнокрадства, доносів і арештів. Преса була або закрита, або поставлена під строгий нагляд цензури. Напіврегулярна кавалерія "хамідіе", що виконувала жандармські функції, наводила страх на населення, особливо в нетурецьких районах імперії, де свавілля і насильство деколи оберталися страшними погромами з десятками тисяч беззахисних жертв, як то відбулося в турецькій Вірменії восени 1894 р.
Беззахисною перед лицем реакції виявилася і слабка ще система світської освіти : шкільні підручники строго переглядалися, спеціальні середні учбові заклади і Стамбульський університет являли собою жалюгідне видовище і часом закривалися зовсім. На всіх тих, що отримали європейську освіту дивилися криво, як на неблагонадійних.
Вінцем всієї системи зулюму стало її ідеологічне обрамлення - доктрина панісламізму, що ставила султана-халіфа главою всіх мусульман. В уявленні ідеологів панісламізм являв собою рух, що ставив свою за мету якось пристосувати світ ісламу до існування в нових умовах і протиставити мусульманську єдність натиску європейського колоніалізму. Що ж до Абдул-Хаміда, то він сприймав значення доктрини інакше, убачивши в панісламізмі лише добрий засіб зміцнення власної влади в імперії і підтримку цієї влади за межами країни. Недивно, що на практиці (султан і його політика) панісламізм скоро перетворився на суто реакційну ідеологію, сила і вплив якої в світі і імперії зменшувалися у міру упадку влади султана.
Не можна сказати, щоб Абдул-Хамід був занадто завзятим мусульманином-панісламістом. Зокрема, він добре усвідомлював залежність імперії від держав, що сильно стримувало його в глобальних устремліннях. Залежність ця все росла, особливо фінансова. Ще в 1875 р. вперше був поставлено питання про неможливість виплачувати зовнішні борги, а в 1879 р. імперія офіційно оголосила себе банкротом.
Результатом було створення Управління оттоманського боргу (1881), у відання якого, тобто в розпорядження держав, поступали доходи від державних монополій на тютюн, сіль, спирт і ряд податків. Спочатку в Управлінні і взагалі у сфері економічної і промислової експансії переважали англійці і французи, але з кінця століття, особливо після придбання залізничної концесії в Анатолії і початку будівництва дороги до Багдаду (1888), ведучі позиції в економіці Туреччини стали переходити до німців. Німецькі офіцери приступили до реорганізації турецької армії.
Європеїзація Туреччини, не дивлячись на опір панісламістів, потроху робила свою справу. Хай конституційні права порушувалися, але вони існували в думках і прагненнях нового покоління, що виросло і сформувалося в боротьбі за ці реформи. Не можна забувати і про міське населення, що користувалося плодами економічного зростання і промислового розвитку країни і теж виступали за реформи, проти повернення до минулого. Нарешті, не дивлячись на утиски, в країні працювали світські учбові заклади, випускаючи все нові загони турецької інтелігенції, яка цілком очевидно що орієнтувалася на європейські знання, демократичні права і культурні традиції.
Словом, в імперії Османа складалася ситуація, звичайна для багатьох країн Сходу тієї епохи: традиційна структура, поставлена в умови насильного проникнення в неї колоніального капіталу, чинила опір і пристосовувалася одночасно, причому обидві сторони цього процесу були представлено відповідними тенденціями і політичними силами. В імперії Османа кінця XIX ст. сили традиціоналізму були представлені режимом зулюму. Але потроху знов консолідувалися і прихильники реформ, біля витоків яких свого часу стояли як здійснюючі реформи сановники імперії, так і інтелігенти з числа "нових османів". На зміну новим османам в умовах зулюму прийшли в кінці XIX ст. молодотурки.
Перші організації молодотурків виникли в 1889 р. В Стамбулі це був осередок серед курсантів військово-медичного училища, побудований за принципом організацій карбонаріїв і ставлячий за мету позбавлення країни від деспотизму, повернення до конституційних норм. По його зразку незабаром були створені аналогічні осередки і в інших учбових закладах. Одночасно з цим в Парижі, в еміграції, А. Риза-бей створив товариство борців проти тиранії. Перша листівка від імені організації "Іттіхад ве теракки" ("Єднання і прогрес") стала розповсюджуватися в Стамбулі в 1894 р., після чого почалися гоніння на іттихадистів-молодотурків. Значна частина їх тікала до Парижа, де в 1895 р. Риза-бей почав видавати газету, висловлюючу програму організації: боротьба за свободу, справедливість, рівність при єдності прав і інтересів всіх підданих імперії; збереження імперії з урахуванням необхідних реформ; прогрес і розвиток країни в умовах конституційного ладу і при невтручанні іноземців в її справи.
