Самым знаменитым героем Куликовской битвы стал, без сомнения, инок Троице-Сергиевой обители Александр Пересвет, который, как и его собрат Родион (в синодиках – Андрей) Ослябя («во иноцех схимон Адриан»), участвовал в этом знаменитом сражении с благословения своего игумена – Сергия Радонежского. Неизвестно, какие причины привели Александра к отречению от мира и принятию пострига. До поступления в Троице-Сергиев монастырь Пересвет, по происхождению любутский (брянский) боярин, отличался храбростью и воинским искусством. «Сей Пересвет, когда в миру был, славный богатырь был, великую силу и крепость имел», – отмечали летописцы. Андрей Ослябя также до пострижения был боярином и опытным воином. Монашеский обет, как предполагают историки, Пересвет и Ослябя приняли во второй половине 70-х годов XIV века. Видимо, московский князь Дмитрий Иванович знал их до пострижения, поэтому просил игумена Сергия отпустить с ним в поход этих двух иноков, так как оба они «полки умеюща рядити». После долгого раздумья старец дал согласие и благословил Пересвета и Ослябю на ратный подвиг.8 сентября 1380 г. на Куликовом поле столкновению основных сил предшествовал поединок Александра Пересвета с татарским богатырем Челибеем (Темир-мурзой). Согласно известиям «Сказания о Мамаевом побоище», произошло это следующим образом. Когда два войска начали сходиться на битву, «выеде же печенег ис полку татарского пред всеми, мужеством являяся и хоробруя». Уверенный в своей силе и ловкости, Темир-мурза вызывал на единоборство кого-либо из русских витязей. Но «никто не смел против него выйти, и каждый говорил соседу, чтобы тот вышел, и никто не шел». Пересвет и Ослябя находились в это время в Передовом полку, у князя Владимира Всеволожского. Заметив, что даже самые храбрые из русских воинов не решаются противостоять грозному татарскому поединщику, Александр Пересвет выступил вперед. «Этот человек ищет равного себе, я же хочу с ним встретиться», – произнес он. Русский витязь не был облечен в боевые доспехи: вместо шлема и брони на нем была лишь схима с изображением креста. Но вступая в бой с сильным врагом, он имел над ним неоспоримое преимущество в решающем отношении, так как биться собирался за правое дело, а не самонадеянной похвальбы и тщеславия ради. По христианскому обычаю инок Пересвет простился с однополчанами своими и просил Андрея Ослябю и других воинов молиться за него.
Пересвет сел на своего коня и, вооружившись копьем, устремился на татарина. Богатыри сшиблись с такой страшной силой, что копья переломились, а оба могучих воина упали со своих коней на землю мертвыми. Александр Пересвет погиб, но многие русские воины избежали смерти от руки Темир-мурзы, убитого в поединке. Как свидетельствует «Сказание о Мамаевом побоище», после окончания битвы великий князь Дмитрий, найдя на поле погибшего Пересвета, обратился к своим спутникам со словами: «Братия, видите ли сего чиноначалника? Тои бо победи подобна себе, от него же было пити многим людем горкую чашу».
Похоронили Пересвета в московском Симоновом монастыре близ церкви Рождества Богородицы в «каменной палатке под колокольней».
Позднее воин-схимник Александр Пересвет был канонизирован Русской Православной Церковью, его память, как и память воина-схимника Андрея Осляби, почитается 7 (20) сентября в Соборе Московских, Радонежских и Тульских святых.
Відповідь:
Крім Польщі та Литви, на українські землі зазіхали Угорщина, Османська імперія та Московська держава.
Поступове захоплення Закарпаття Угорським королівством розпочалося в 30-х pp. XI ст., коли до його складу було включено північну частину краю. У XII ст. така ж доля спіткала весь край (нетривалий час Закарпаття було під контролем галицько-волинських князів). Від цього часу правителі Угорщини почали титулуватися "князями русинів".
Закарпаття у складі Угорського королівства поділялося на адміністративно- територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали ішпани (жупани) – намісники, яких призначав король.
Король щедро роздавав землі краю угорським дворянам, католицьким храмам і русинській знаті, яка мадяризувалася (переймала угорську мову, культуру і переходила в католицтво). Угорці-землевласники переселяли в новопридбані маєтки угорських селян, а русинів витісняли в гірські райони з неродючими ґрунтами. Місцеве населення було закріпачено, позбавлено будь-яких прав і свобод.
Незадоволені існуючими порядками, селяни-русини неодноразово піднімали повстання, зокрема у 1315 та 1320 pp. на Закарпатті повстання проти угорської влади. Селяни і міщани краю разом з угорцями брали участь у повстанні 1514 р., очолюваному Дьєрдем Дожем. Проте всі виступи були жорстоко придушені.
Поразка угорсько-чеської армії у битві з турками під Могачем у 1526 р. спричинила розподіл Угорщини між Туреччиною, Трансильванією та Австрією. Східну частину Закарпаття отримала Трансільванія, а західну – Австрія. Упродовж наступних десятиліть закарпатські землі стали ареною постійної боротьби, що завдавало краю великих втрат.
Буковина входила спочатку до складу Київської держави, а потім – Галицько-Волинської держави. Під час монгольської навали зв'язки цих земель із галицько-волинськими послабилися, що спричинило виникнення в першій половині XIV ст. у північній частині Буковини Шипинської землі, яка перебувала під управлінням Золотої Орди. У середині XIV ст. буковинські землі захопила Угорщина, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню в південну частину краю румунського населення з Трансильванії і Марморощини. Після проголошення незалежності Молдавського князівства (1359 р.) Буковина увійшла до її складу, де й перебувала до 1774 р. У складі
Молдавії Шипинська земля (її територія, в основному, збігається з сучасною Чернівецькою областю) зберігала до середини XV ст. свою автономію. Із втратою автономії зникла й назва, а ці землі були поділені на Чернівецький і Хотинський повіти і стали називатися Буковиною.
У 1514 р. Молдавія опинилася спочатку у васальній залежності від Османської імперії, а наприкінці XVI ст. стала її провінцією. Таким чином, Північна Буковина також потрапила під турецьке панування. У 1774 р. Буковину захопила Австрія.
У результаті монгольської навали більша частина південноруських земель опинилася в залежності від Золотої Орди. У 70-х pp. XIII ст. у Північному Причорномор'ї – від Дунаю до Дону – сформувався окремий Ногайський улус. На початку 60-х pp. XIV ст. межиріччя Дніпра й Нижнього Дунаю займали Кримська, Перекопська і Джамболунська орди. Поволі осідаючи в степовій частині Криму, чорноморські орди дедалі більше усамостійнювалися від Золотої Орди. Урешті-решт нащадок Чингізхана, Хаджі-Гірей, спираючись на прихильну до ідеї створення незалежної держави татарську знать, у 1428–1430 pp. утворив Кримське ханство. Згодом воно вийшло зі складу Золотої Орди і в 1455 р. проголосило свою незалежність. Проте незалежним Кримське ханство залишалося недовго й у 1478 р. було змушене визнати свою васальну залежність від Османської імперії, яка захопила чорноморське узбережжя Криму.
Пояснення:
