ert12375
23.12.2022 01:15

Рассказ тарханы 8 10 предложений

Нажмите на рекламу ниже и сразу увидите ответ
Популярные вопросы:
Ответ:
Ukine
24.06.2022 22:52

Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях.

Він був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу діячів італійської епохи Відродження. А саме життя його за наповненням мало майже шекспірівський розмах. Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець. За причетність до Кирило-Мефодіївського братства був ув’язнений і відправлений у трирічне заслання. Автор абетки української мови, що лягла в основу сучасного українського правопису, автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада», автор першого перекладу «Біблії» українською мовою і перекладів тринадцяти п’єс Шекспіра.

Григорій Грабович (Гарвардський університет, США) назвав П. Куліша рушієм і засновником новітньої української інтелектуальної, критичної думки та тих вимірів національної свідомості, які на ній будуються, і ключовою постаттю в становленні модерної української культури.

У той же час засвоєння творчої спадщини Куліша йшло з великими труднощами. Його постать ‒ яскрава, драматична, сповнена протиріч, як і той історичний час, в якому йому випало жити й працювати, оскільки тодішній процес становлення українського культурного поля та політичного життя був важким і складним. Інтеграція його в канон національної пам’яті відбувалася довго і зі значними перебоями, що було віддзеркаленням конфліктів і протиріч у самому новітньому українстві. Цілісна рецепція творчої особистості Куліша, якою б вона не була, – зокрема й негативною, і популістською (що передбачав і провокував сам письменник), –  є частиною історії української культури.

Знаменно, що під час загальнокультурного підйому в Україні 1920-х років саме творчість і постать Куліша привертала чи не найбільшу увагу чільних представників того – потім розстріляного – відродження України. Інтуїтивно і програмово вони відчували, що саме Куліш є центральною проблемою у становленні української ідентичності, у національному русі ХІХ століття, і що власне ця проблемність робить його і цей рух таким цікавим (Г. Грабович). М. Хвильовий зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента».

У радянській Україні ім’я Куліша було проскрибоване. У 1930–80-х його було затавровано як буржуазного націоналіста, а його творчість вилучено з наукового процесу. Видання творів Куліша й осмислення його творчості дослідниками українського зарубіжжя свідчить, що вони шукали відповіді на багато питань, які були заборонені в радянській Україні. Одне з питань, поставлених Кулішем, – як нам вийти зі стану колоніалізму. Так, професор Ю. Бойко-Блохін у представленій на виставці праці «Великий клясик української літератури П.О. Куліш» (Мюнхен; Чернівці, 1997, с.7–8) відзначає, що Куліш викликав суцільну настороженість у російських демократично-ліберальних колах, оскільки його образ як людини, лідера Кирило-Мефодіївського братства, у своїй основі заперечував існування Російської імперії. П. Куліш нагадував росіянам, що вони в культурній ділянці для розбудови імперії користувалися вже два століття українськими духовними силами, і це свідчило, на його думку, що коли росіянам у державі має належати політично-адміністративне керівництво, то легальний примат у культурному житті держави треба перекласти на українські кадри, для українців має бути забезпечене духовне життя. З цих думок він творив підгрунтя лібералізму, його етичний бік, тоді, коли в Росії лібералізм мав характер досить поверхової моди. Зі своєю етичною програмою Куліш ішов у російські інтелігентські кола, шукав приязні, розуміння, але не знаходив їх – і ставав лицарем сумного образу,  новітнім Дон-Кіхотом.

Д. Чижевський підкреслював, що «внутрішню цілість і цілісність Куліша становила ідея України» (Нариси з історії філософії на Україні, Київ, 1992, с. 156). Ця ідея, попри всі суперечності сприйняття й відтворення світу письменником, надає внутрішньої єдності творчості Куліша. Головним атрибутом ідеї України  П. Куліша є «серце», «історія», «культура», «народна мова», «єдність з природою», «жіночність». Куліш усе своє життя шукав шлях до очищення України (України-серця, України-історії, України-мови, України-природи, України-жінки) від усього, що є для неї зовнішнім, чужим, ворожим.

Книжки, представлені на виставці, надають інформацію про творчі пошуки письменника.

0,0(0 оценок)
Ответ:
Тягостное чувство возникает по окончании чтения рассказа К. Г. Паустовского «Телеграмма». Не светлая печаль, тихая грусть и примирительная гармония с миром, но какой-то тяжеленный темный камень на душе. Будто бы чувство вины, постигшее Настю слишком поздно, ложится в какой-то степени и на меня. Вообще подобные темы не так уж свойственны общеизвестному Паустовскому, изучаемому в школе и любимому маленькими детьми. Мы все знаем автора, уважающего и ценящего родную природу, мастера тонких и трогательных описаний каждой травинки, жучка, солнечных восходов. Психологического, трагического, о старости одинокой думающего Паустовского знает далеко не каждый. А может, и не хочет знать. Потому что такие книги читать трудно, мрачно. Итак, о чем за задуматься «Телеграмма» заставляет читателя? В рассказе много пространства и букв уделяется некоему скульптору, его бедственному положению, его талантливым работам, удачной выставке и т.д. Но все эти детали, художественную деятельность описывающие — лишь ширма, прикрывающая главную тему, сущность и идею произведения. Поэтому рассуждать о судьбах художников я не буду. Перейду к тому, что поразило, растрогало и расстроило меня. Старость. Одинокая, полуслепая, неопрятная, сирая. Бывшая красавица и светская барышня, дочка известнейшего художника, прожившая молодые годы в Париже, теперь она — усохшая старушонка, всеми оставленная среди обломков былых воспоминаний. Квартира — почти уже музей, но до его пока ещё живой хозяйки никому нет дела. Кроме бестолковой босоногой девчонки, с которой не о чем и поговорить, которая не понимает ценности этой дряхлой роскоши, руин «винтажа», бесценных фотографий… Но самое обидное (это слово не выражает всей гаммы эмоций, оно безлико, собирательно и слишком «нормально») — то, что старушка совершенно не нужна собственной дочери. Молодая женщина, в расцвете сил и карьеры, занята откапыванием талантов, организацией выставок и инсталляций, эй просто некогда заниматься мелкими проблемами престарелой матери. Получила письмо — значит, ещё жива. И слава богу! Чего же ещё! Ехать куда-то — это же долго, это значит — потерять драгоценное время без толку, ни на что. На темную комнату, засиженные мухами портреты, слышанные уже много раз рассказы… Ах, как скучно! Потом! Думаешь: а я? Много я прихожу слушаю? Не родителей, конечно, они пока в силе, в работе, в планах, им всего этого не требуется. А бабушка? Дедушка? Дряхлые, тихие, неприхотливые. Доверчивые и болтливые. Не ждущие подарков, сюрпризов, внимания особенного. Позвонили им — столько радости! А если уж приехать в гости расщедрились — вообще праздник! «Телеграмма», которая опоздала, мне ещё раз (поскольку эта мысль, конечно же, не нова даже для школьника) напомнила: все нужно делать вовремя! Говорить близким о том, что ты любишь их и ценишь, проводить с ними вечера вместо того, чтобы по танцам-клубам мотаться. Клубы не денутся никуда и через 10 лет. А вот старики…
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota Оформи подписку
logo
Начни делиться знаниями
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси ai-бота