Часи минають. історія змінюється. суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя. ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. усі тортури — давно в минулому. вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — тарас григорович шевченко. як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся. син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана енгельгардта. відтоді життя тараса шевченка ніби почалося спочатку. незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в російській імперії були перед ним відкриті. та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — шевченко завжди думав лише про україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. кобзар завжди любив і пишався своєю батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив: «свою україну любiть, любiть її во врем’я люте, в останню тяжкую минуту за неї господа молiть…» тисячі рядків. мільярди слів. влучні, гострі, дошкульні. вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін: «нема на світі україни, немає другого дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра, добра святого. волі! волі! » усе, що хотів передати кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної україни. усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. рідна земля була для нього сенсом і натхненням. ці сміливі рядки послані з глибини тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. і йому це вдалося! рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції гідності. слова кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. вірші тараса шевченка — не просто послання, це пророцтва
Кулаківських» — повість-казка, що захоплює і дітей, і дорослих. У цьому творі письменниця говорить про дружбу і кохання, про честь, совість, про мрії і життєві шляхи. Софійка, головна героїня твору, часто читає й перечитує відому казку про Русалоньку, яка вірно любила принца, врятувала йому життя, але так і не змогла стати для нього єдиною коханою. Дівчинка вимріяла для себе такий образ і бачила в особі однокласника Вадима Кулаківського прекрасного принца. Софійка відкрила, що стара шафа — це портал, який, міг перенести у минуле. Щоб позбавити рід Кулаківськіх від прокляття, дівчинка мандрує минулим, своїм втручанням змінює долі людей, які жили багато років тому, і сучасників. Сніжана— тітонька Софійки, доросла мрійниця. Сніжана, давно попрощалася з дитинством, але здатна по-дитячому мріяти. Вона добре розуміє племінницю,- адже й сама вірить у те, що коралі можуть принести щастя, адже вони передавалися від покоління до покоління протягом декількох століть. Образи хлопців, товаришів Софійки Софійка була закохана в однокласника — красунчика Вадима, але він виявився брехуном і дрібним злодюжкою. Сашко, сусідський хлопчак із багатодітної сім’ї, рідко відвідує школу, адже змушений заробляти хоч якісь гроші, щоб до матері прогодувати сестричок. Вадим зневажає Сашка, називає його бомжиком, але хлопчик не дуже переймався таким ставленням. Саме Сашко в усьому підтримував Софійку, допоміг їй позбавитися привидів Спільні та відмінні риси Вадика Кулаківського й Сашка Крутяка Вадик КулаківськийСашко Крутяк Спільне Однолітки, дружать із Софійкою Відмінне Із забезпеченої сім’їЗ багатодітної малозабезпеченої родини Зверхньо ставиться до рідних, без поваги та любовіЗ великою любов’ю ставиться до родини, молодших сестер Добуває гроші нечесним шляхомНаполегливо працює, заробляючи гроші для своєї родини Має шкідливу звичку — палитьНе дуже добре навчається Має привабливий вигляд, подобається дівчатам, слідкує за модою, говорить сленґом, зверхньо ставиться як до рідних, так і до однолітківНе дуже привабливий, але відповідальний, товариський, щирий, закоханий, готовий піти на будь-які ризиковані вчинки разом із дівчинкою, яка подобається Повість-казка про Софійку та її пригоди — це твір, що відволікає від буденних життєвих проблем, робить життя яскравішим, а людей добрішими. Фантазія дівчинки змінює світ і долі людей, а прості предмети стають чарівними атрибутами казки. Вибачай можлищо щось не те але я старалася можеш собі.щось з цего вибрати
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку