Перша редакція роману «Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина» була написана 1845-1846 рр. українською і російською мовами, проте через арешт у справі Кирило-Мефодіївського братства у березні 1847 і заборону друкуватись тривалий час не міг видати їх цілком. Перші п'ять глав роману «Чорна рада» надруковано 1845 року в петербурзькому журналі «Современник» (1845.—Т.XXXVII.— C.332-376; T.XXXVIII.— C.5-37, 135-196) у автоперекладі Куліша російською мовою. У цьому ж журналі в наступному році з'явилася публікація "Киевские богомольцы в XVII столетии". Інші частини роману з'явилися в журналі "Москвитянин" (ч.III, №5.- с. 3-32; ч. 1,№ 1.- с. 81-122). Після того Куліш не мав можливості що-небудь публікувати і лише 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману – «Чорна рада, хроніка 1663 року. Написав П. Куліш.- СПб., 1857» - й випустив її в світ окремою книжкою, тоді ж переробив «вільний переклад» «Чорної ради» російською мовою, дотримуючись у ньому більше, ніж в останній українській редакції, тексту 1846 р. і видав у Москві в журналі «Русская Беседа» та окремим виданням. За життя Куліша роман було видано повністю ще раз у першому томі "Повістей: У 4-х томах" (СПб.,1860) в російському перекладі. Друге повне видання оригіналу роману українською з'явилося 1890 року у Львові[1]. Це можна вважати останнім прижиттєвим виданням роману, якщо не брати до уваги уривків із твору, надрукованих О. Барвінським у 1896 р. У 1899 р. відомий український художник Амвросій Ждаха створив ілюстрації до роману, (опубліковано в 1901 році в Одесі).[2]. У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (ф. 18, од. збер. № 31) зберігається авторизований список "Чорної ради".
Історична основа твору
В основі твору лежить історична подія – Чорна рада 1663 р. в Ніжині, у якій взяли участь народні «низи» («чернь» - звідси назва ради). Відомості про неї Куліш почерпнув частково з народних джерел, більшою ж мірою спирався на архівні документи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту, а також використав літописи Самовидця і Григорія Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Григорія Грабянки про те, що «два союзніе мужи» - наказний (тобто тимчасовий) гетьман Я. Сомко й паволоцький полковник Іван Попович могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об’єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Водночас у «Чорній раді» Куліш виступає не так ученим-дослідником, як митцем, який поруч із зображенням реальних історичних осіб (гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко, генеральний писар М. Вуяхевич) вдається й до художнього вимислу. У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада».
Особливості жанру й композиції
«Чорна рада» - перший в українській літературі історичний роман-хроніка, прикметний вальтер-скоттівською поетикою (дві сюжетні лінії – історична і любовна, історичні і вигадані персонажі, конкретно-історичний коментар, ситуації і структурні типи персонажів), однак має не концентричний, а хронікальний тип сюжету, а також відзначається більшою ідеологізацією та філософічністю. Поряд з яскравими романтичними сценами, опоетизованими картинами козацько-старшинського побуту в «Чорній раді» правдиво зображені соціальні суперечності і станова боротьба в Україні 1663 р. Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події - «чорної ради» твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священника Шрама (прототипом його став Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України.
Відповідь:
Кожна людина - якщо вона людина, а не двонога тварина - у певний час замислюється про сенс життя людства у цілому і зокрема власного життя.
Для розумної істоти природно задаватися питанням навіщо вона живе. Ще більш природно для розумної істоти прагнути чогось більшого, ніж сите життя, наприклад, краси, добра та безсмертя.
Звісно, людина як істота є смертною, і з цим нічого не зробиш. Але ж людина може залишити після себе щось важливе: вона може написати книгу, намалювати картину, зробити відкриття, народити та виховати дітей... Все це залишиться на Землі після того, як людина піде з життя. Багато людей, які вже давно померли, залишаються у людській пам'яті, тобто вони не зникли.
Таким чином, прагнути чогось високого - це природне бажання людини. Тому, що людина - розумна істота, а не двонога тварина, що позбавлена пір'я, як тисячоліття тому назвав людину давньогрецький філософ Платон.
Пояснення:
