Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, що, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але ндумки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, до мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.
Передусім хочеться зазначити, що Іван Якович Франко є видатним українським письменником і новатором в українській літературі. Новатором не тільки у формі, у літературній манері, але й у своєму ставленні до фактів життя, які він малює. Село цікавить Франка не як етнографічний об’єкт. Його турбує соціальний бік сільського життя, гніт, страждання українців.
В історичній повісті «Захар Беркут» письменник майстерно змальовує картини героїчної боротьби Карпатської Русі проти монголо-татарських нападників у XIII столітті. Дія відбувається серед Карпатських гір у квітучій долині, оточеній стрімкими скелями. Саме в цій мальовничий місцині і лежало руське село Тухля, у якому проживав волелюбний народ. Мешканці цього села складали єдину громаду, якою керували поважні й мудрі люди на чолі із Захаром Беркутом. У громаді всі мали рівні права, жили дружно, у злагоді.
Тухольська громада була вільною і незалежною. Аж раптом сталося лихо: до села підступили татаро-монгольські полчища. Вони йшли як господарі, знищуючи все живе на своєму шляху.
Мене вразило те, з якою рішучістю тухольці вирішили битися до останку. Військо Бурунди-бегадира кількістю переважало тухольців у багато разів. Проте тухольці вирішують за будь-яку ціну не пустити монголів у карпатський край. Заманивши ворогів у долину, тухольці зробили засіки і ніби «зачинили» військо Бурунди в кам’яній пастці. Зав’язується кривава битва. Кожен тухолець ладен віддати своє життя за рідний край, аби не випустити ворога живим. Вони обрушили на монголів град важкого каміння: «Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам’яні стіни з розбитого черепа ».
У свою чергу монголи стріляють по тухольцях отруйними стрілами. Багато тухольських юнаків полягло від тих стріл: «…мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і зміталися… вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров». Проте ніщо не могло змусити тухольців здатися. Вони зважуються на відчайдушний вчинок — валять великий кам’яний стовп, який вважали священним, аби ним загатити потік і, таким чином, затопити долину. Це був той останній захід, який поклав кінець битві. Страшною, безславною смертю загинуло монгольське військо, жоден ворог не вийшов живим з тухольської долини. Таким чином тухольці врятували увесь карпатський край і своє рідне село.
Отже, саме завдяки мудрим порадам ватажка громади — Захара Беркута, сміливості й спритності тухольців, їх згуртованості й любові до рідної землі був знищений ворог і одержана перемога.
Українська історія налічує багато героїчних і трагічних сторінок. Українські письменники досить часто звертаються до них, по-своєму зображуючи події. Майже всі видатні українські митці слова мають у своєму доробку історичні повісті.
Іван Якович Франко створив повість «Захар Беркут» , у якій зобразив героїчну боротьбу слов’ян проти татаро-монгольських нападників. Письменник показав виняткову хоробрість і мужність народу. Люди, зображені ним, заради Батьківщини здатні віддати найцінніше — власне життя. Саме так вважає герой повісті Максим Беркут: «Браття, мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія… А коли гинути, то гиньмо як мужі, з оружжям у руках».
Неодноразово Франко порівнює слов’янські війська з непереможною громадою, зі скелею, яку не можна зрушити з місця. Таку надзвичайну силу надає їм справжня любов до рідного краю, велике прагнення захистити його від ворогів: «Мов один величезний камінь, випущений із великої метавки напроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди».
Під час бою «молодці» не замислюються над своїм життям, усе для них відходить на другий план, а на першому місці залишається ненька-Батьківщина, яку треба врятувати від злих і нахабних нападників: «Аж наближаючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев’яний щит — і цілий відряд кинувся на ворога з безтямною завзятістю».
Отже, у цій повісті Іван Якович Франко мав на меті показати безумовну мужність, непереможний героїзм, притаманні слов’янським народам, а також їх палку любов до рідної Батьківщини.
