Як пишуться прислівникові сполуки утворені поєднанням однакових значень слів у різних відмінкових формах​

Ікона  Покрови Пресвятої Богородиці.  Богородиця - покровителька українського народу, зокрема матерів, незаміжніх дівчат, українського козацтва.  

Свято Покрови Пресвятої Богородиці  було встановлено у Візантії на честь визволення Константинополя від нападників. Сьогодні невідомо, хто був тим нападником, який загрожував місту. Одні джерела свідчать, що це були араби, інші припускають, що це війська під проводом київського князя Аскольда. Згідно із переказами після служби Божої люди побачили, як від царських дверей йде світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі святого Івана Хрестителя і святого Івана Богослова. Божа Мати підходить до престолу,  довго молиться і заливається сльозами. Відтак встає, здіймає зі своєї голови омофор і широко простирає його над народом у церкві. Люди, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла для того, аби врятувати Константинополь. Омофор або хустка стала Покровом від лиха і зруйнування.

Сьогодні ми не знаємо остаточного часового відліку цій історії, хтось датує цю подію V, а в інших джерелах - X століттям від народження Христа. Проте  важливо зосередити увагу не на історичних доказах, а на феномені віри жителів Константинополя. Адже правдива віра у Покров, заступництво і довіра до Святої Богородиці до зберегти їм не лише місто, але і власну ідентичність. Ці ідеї дуже добре розуміли наші предки, для яких омофор Богородиці символізував щось більше, ніж просто захист!

Не давно я прочитав комедію Тараса Григоровича Шевченка “Сон” “У всякого своя доля”. У цому творі я хочу поділитися з вами о моїх враження отриманих після прочитання цієї комедії.
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.