Буду я навчатись мови золотої... У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що росте смерічкою.
Синтаксичний розбір! ​

Моє село

Маленька крапелька величної держави —

моє село, багато є таких!

Зазнало лиха, бідувань і слави

Воно живе і вічно буде жить!

Нашому селу літ триста п'ятдесят, різні версії є про його назву.

Що чумаки возили сіль із Криму й заїжджали часто у корчму. І що перший переселенець дав назву свою. Що княгиня Софія Кантимирівна правила нашим селом. Мала маєток, Роганку-річку, а в ній карасі, і лини, й окуні. І церква теж була. І люди добрі, прості, роботящі, умілі та тямущі. І пісня сходила із уст сама.

Мала Рогань, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами.

Привет!
Людина, яку я поважаю і на яку  хочу бути схожим,— це моя мама. Вона завжди добра, ласкава. Моя мама дає мені хороші поради. І, часом, коли мами немає вдома і ні з ким поділитися своїм горем чи радістю, в мене ніби камінь на душі. Але, коли приходить мама, то горе, розділене з нею, — півгоря, а радість — подвійна радість. 
Інколи, буває мама насварить  мене за погану оцінку в школі або ще за якусь шкоду — я ображаюсь і, буває, навіть не розмовляю. Але частіше я буваю неправий. А коли розумію це, йду до мами і пере мама мене завжди вибачає, як би я не провинився. 
Одного разу я уявив, що мами немає. Як тоді склалося б моє життя? Про це страшно навіть подумати. І я зробив висновок, що мама — це все: і радість, і доброта, і розуміння, і розрада, і все-все на цьому світі. 
Я хочу бачити свою маму завжди щасливою, радісною, ніжною і доброю. А інакше не може й бути.