Осінь часто називають золотою. Чому, здогадатися неважко: листя на деревах із зеленого перефарбовується в різні відтінки золотого. Жовта охра, червона мідь, зеленувата латунь, коричнева бронза, блідо-жовте і оранжево-жовте золото — всі ці кольори насамперед нагадують про осінь. Подивишся на ліс, який весь пофарбований у такі відтінки, й мимоволі подумаєш: так, золота осінь. Це дуже красива пора, можливо, найкрасивіша в році. У всякому разі, багато художників особливо люблять писати саме осінні пейзажі. Ця тема дає їм найбагатший вибір фарб.
Шкода, що пора ця зовсім недовга. Якщо календарна осінь триває три місяці, то золота осінь — коли всі дерева стоять жовті — всього два-три тижні. І ось, порадувавши наші очі чистими золотими відтінками, листя раптом починає швидко обсипатися.
Те листя, яке ще залишається на деревах, рідшає щодня, листопад посилюється. Земля теж стає покритою золотом, і це золото — опале листя — шарудить під ногами. Від розуміння того, що ця краса недовговічна, настрій мимоволі стає трохи сумним…
Чим більше листя на землі, тим менше його на деревах. І одного разу листя на деревах не залишиться зовсім, тільки чорні голі стовбури. Це теж все ще осінь, але вже не золота.
Я вважаю, що сучасний світ доволі неоднозначний. З одного боку, це світ жорстокості, прагматизму. З іншого — світ добра, радості, романтики. Отож із погляду пересічної людини на проблему — що з них має домінувати, стверджуватиму, що і це, і те потрібне, щоправда в певних межах.
Наведу кілька прикладів з художньої літератури, які яскраво доводять правильність мого твердження. На перший погляд, у житті головного героя п’єси О. Коломійця «Дикий Ангел» Платона Ангела найголовнішим є гроші. Проте, читаючи п’єсу, розуміємо, що це мудрий, люблячий батько, для якого гроші — мірило працьовитості й старанності. А ось його сусід, Крячко, який дорікав Платонові за його ощадливість, суворе виховання дітей, тепер пожинає плоди свого виховання — його син, не працюючи, став на злочинну стежку й потрапив до колонії. Згадаймо Володьку Лободу з роману О. Гончара «Собор». Удаючи із себе людину творчу, діяльну, він насправді є кар’єристом, людцем, який віддав рідного батька до притулку, зазіхнув на національну святиню — собор. Кажучи про цінності, не можна оминути й Калитки з п’єси І. Карпенка-Карого «Сто тисяч», Пузиря з комедії «Хазяїн», де люди заради багатства, наживи готові на все.
