Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Ніколи не любила сімейні свята. Людей багато, всілякі приготування так ще й під кінець цього всього комусь збреде в голову фотоальбом передивитися. Ну ви серйозно? Вам це не набридає?
Але ось нещодавно в мене з'явилася якась тяга до історії. Сівши поруч з бабцею я почала роздивляти чорно-білі фотокартки в пожовтівші в деяких місцях.
В цих фото ціла історія моєї сім'ї. Ось маленька бабуся, років пять їй десь тут. Ніколи не уявляла її маленькою дівчинкою
Трішки далі гарна жінка в капелюшку, біленькій блузі та чорній спідниці, а поруч з нею стояв кремезний чоловік. Якщо я не помиляюсь, то це мій прадід з сестрою.
Блукаючи сімейним альбом можна знайти,ой як багато цікаво. Можна відчути і радість, і біль, і переживання лише дивлячись на фотокартку.
Це вправду магічне відчуття, що можна відчути лише гортаючи сімейний альбом
Объяснение:
