Відповідь:"Він зрадив свою мрію" - ми часто чуємо таку фразу, або щось схоже. Напевно, перша думка яка виникає це,- "як же можна відмовитися від найбажанішого?". Але якщо задуматися, то життя дуже важка "штука", перед нами завжди постає вибір, ми часто маємо жертвувати чимось, від чогось відмовлятисяі з чимось "примирюватися".
Так само і відбувається з мрією, вона, не часто, приживається в реаліях нашого життя. Наші бажання часто бувають "захмарними", або тими до яких потрібно докласти багато зусиль і часу. Саме це, часто, і зупиняє людину ще на початку шляжу до бажаного. Її лякають життєві труднощі, Але є й люди "борці" по життю, вони будь-що ідуть до своєї мети, долають труднощі, які їм підкидає життя та доля, і досягають своїх мрій.
Я завжди завжди захоплювалася/вся такими людьми, бо їх дійсно можна назвати сильними. Вони протисятоять великій силі "життя", беруть участь у безжальній боротьбі, не піддаються своїм сумнівам та наріканням інших.
( тут можеш написати приклад своїх мрій, як ти до них йдеш та з якими труднощами сткаєшся в процесі.0
Життя та мрія в згоді не бувають, у них завжди виникають суперечки. Та попри все я вірю що і їх можна примирити, бо якщо сильно чогось бажаєш і докладаєш зусиль, то це обов'язково має здійснитися.
Пояснення:
ОбъяснениеВійна — страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по той, "інший", бік знаходилися також чуйні, добрі, працьовиті люди. Вони також були жертвами амбіцій політиків, що змагалися між собою за перерозподіл світу.
В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?"
Мені здається, що письменниця хотіла викликати співчуття до нещасних полонених, показати, що будь-яка людина заслуговує на повагу, тим більше, якщо вона добра й чуйна. Оповідання показує, що не можна поділяти людей на "своїх" і "ворогів", бо насправді є люди добрі й злі; щирі, здатні на любов, та інші — які уміють лише вбивати, зневажати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — на презирство.:
