Пересказ текста. 7 абзаца, по пару предложений. 50 . такий день ясний, сонячний! на небі жодної хмарки, а земля вся парує, і над полем мерехтить марево. але видно далеко-далеко. вітер теплий пригортається до свіжих стрілок трави. весняна рослина хутчіше пнеться з землі до сонця. з далекої блакитної височини розливаються пісні жайворонків. жайворонки вже спарувались і шукають собі затишне містечко для гнізда. десь під горбиком, у прихованій ямці, ось-ось з’являться перші сіренькі яєчка. парами літають жовтогруді вівсянки і, вчепившись за гілочку, співають свою немудру пісеньку. іду поволі широким, ще сіруватим ланом. у ярку на пригріві трава зеленіша, хоч на дні ще лежать рештки сивого снігу. а, здоров, сон-цвіту! фіолетова зірка, з жовтою цяткою в центрі. я нахиляюсь над перпіою весняною квіткою. вона розкрила перед сонцем свої пелюстки. а листя майже немає — усе заросло волохатими волосинками, що рятують квітку від холоду. на ніч у квітки закриваються пелюстки, і їй не страшно навіть колючого морозу. поруч буйно розквітли проліски. і ряст тут-таки притулився, він зацвіте через день-два. фіалка викинула перші листячка і стрілку майбутньої квітки. а далі й не встежиш, як почнуть щодня розквітати весняні квітки. о, щось дзвенить над нами. це петляє в повітрі невеликий смугастий джміль. уперше пробує крила після зимового сну. ось він опустився на сон-квітку. заклопотано висосує теплий солодкий сік. а вгорі в’ється жовтий метелик, виблискуючи на сонці крильцями. над кожною квіткою пурхають комахи. їм весело і тепло після сну. сон-квітка зацвіла — уже на щире тепло йдеться! (о.  копиленко; 230 сл.)

   Українська мова є моєю рідною мовою.      Ця барвиста мова лунала у колискових піснях мого дитинства. Нею розмовляли мої предки. Тому українська мова є мовою спілкування моїх батьків. Вони навчили мене любити її, не засмічувати поганими словами.  Вона дзвенить на вулиці, у магазині, школі, бібліотеці, бо є мовою жителів мого рідного краю. Щоб добре знати рідну мову, я вивчаю її на уроках у школі. Милозвучні рідні слова звучать у моїх піснях.     За до мови я пізнаю світ,  можу помріяти, передати свої відчуття, заспівати чудову пісню.

Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.

І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.

Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.

Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.

Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.

Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…

Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.

А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.

Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.